Про вік, час і проліски

Одна з найбільш шкідливих формул у вихованні звучить так: «Якщо дитину відразу (не) привчили, то так буде завжди»: не потрібно привчати до рук, не потрібно привчати спати з мамою,  потрібно відразу привчати до акуратності, треба відразу привчати оформляти письмові роботи правильно і т. д. і т. п.

Ну, що за нісенітниця, га? Такий підхід має на увазі погляд на дитину як на банку з кришкою, куди що засунеш, то воно там і залишиться. При всій очевидній абсурдності цей погляд має просто магнетичну дію, буквально гіпнотизуючи дорослих. «Ну як же так? Так і залишити? Але ж тоді він буде ЗАВЖДИ (смоктати палець, ридати в магазині іграшок, забувати зробити уроки, грати на комп'ютері, любити Діму Білана - потрібне підкреслити)! Потрібно ж щось робити!». А-а-а, ми всі помремо!

Я зазвичай кажу: «Слухайте, це взагалі цікавий хід думки. Пропоную не переводити дитину за руку через дорогу. Треба відразу привчати! А то що ж, так і буде ЗАВЖДИ тільки з нами ходити?». Замішання. «Ні, так не можна, це інше». Чим інше, га? Ось дитина боїться спати одна. Ну, ми, дорослі, звичайно знаємо, що скелет під ліжком, якого вона боїться - нереальний, на відміну від машин на дорогах. Але для неї він реальний! Тому що скелета, такого страшного, вона майже насправді бачить, і майже чує, як той шкребе своїми кістками об підлогу. А машина - чого її боятися? Їде то й  їде. Яскрава, гарна.

(Як, цікаво, діти пояснюють собі, чому від одних небезпек дорослі готові їх оберігати і навіть з надмірним завзяттям, а іншим спокійно віддають на поталу, та ще й соромлять, мовляв, що ти боїшся? Яка у них на цю тему версія в голові? Хотілося б дізнатися.)

Або ось початкова школа. Ну, навіщо в першому класі приділяється стільки уваги оформленню? «Щоб одразу привчити, а то ...». Добре, давайте привчимо відразу інтеграли розв’язувати. Чомусь думка про те, що семирічна дитина не може розв’язувати інтеграли, очевидна. А думка про те, що вона НЕ МОЖЕ просто в силу вікових особливостей, запам’ятати всі ці алгоритми: чотири клітинки сюди, а якщо на останньому рядку, то не починаємо, а якщо не помістилося, то ось так. І все це треба робити одночасно з власне письмом і думанням!

Такий чудовий вік - з 7 до 10! Такий творчий, багатий, такий пристрасний інтерес до того, як влаштований світ, така здатність до несподіваних узагальнень, асоціацій, така синтетичність сприйняття будь-якого предмета! Бачити світ не як набір наукових дисциплін, а весь, як живий єдиний організм, думати про метеликів, про зірки, про склад бруду під нігтями, про урагани, про вікінгів, про атоми, про те, чому люди сміються - з інтервалом у п'ять секунд , а то і зовсім одночасно. Не просто думати - ВІДЧУВАТИ все це, пропускати через себе. Ці неймовірні завзятість і самовіддача в занятті тим, що цікаво! Годинами, із захватом, забувши про все, футбол чи це, конструктор, малювання, фантазування - у кого що! Придумуються гри, народжуються свої Швамбранії і Терабітії, всі ці скарби, таємниці, шифри. Стрімкий розвиток усіх розумових функцій, як квітка в прискореній зйомці розгортається з пуп'янка. Росте (повинна рости, принаймні) впевненість у собі, самостійність, здатність діяти у несподіваних, мінливих обставинах. Потяг до пригод, до нового досвіду, зародження дружби, вже не дитячої, а справжньої, яка може бути на все життя.

Ідеальний світ дитини цього віку показаний в мультику «Земля до початку часів». Своя компанія друзів, свобода, справжні пригоди, але десь поряд є мудрі і сильні дорослі, які, у випадку чого, прийдуть на допомогу, а ввечері покладуть спати. І більше від них нічого не треба.

А тепер подумаємо, але що витрачаються ці роки. Чотири клітинки вниз, два рядки пропустити. Про що ти думаєш, Петров? Ти десь у хмарах літаєш? ЧОТИРИ клітинки, що тут не зрозуміло? Ще раз, закріплюємо. Повторимо. Перепиши два рази. Напиши три рядки цього слова. Не шепочіть. Не розмовляйте. На перерві не бігайте. Чому у тебе такий бардак в портфелі? Невже важко акуратно заповнити щоденник? Досить грати, нам ніколи, пора на англійську. Ми не можемо покликати в гості Владика, ти не встигнеш позайматися музикою. Ти не підеш гуляти, доки не будуть зроблені уроки.

ВСЕ поперек завдань віку, ВСЕ всупереч природі дитини.

Підручники. Туга смертна. Хто підбирає ці тексти? Хто закладає ці нескінченні нудотні петлі повторень пройденого так, що у дитини створюється стійке враження, що відходив чверть і НІЧОГО нового не дізнався? (Виняток - підручники Л. Петерсон. Дуже правильно зроблені з урахуванням віку, але в школах їх не люблять – скла-а-дно ... Думати треба ... Краще ще разок повторити ...)

Нормативи оцінок: диктант без однієї помилки, але неакуратно і з виправленнями. Трояк. Мораль для дитини: зміст - ніщо, форма - все. Головне, щоб виглядало гарно, суть не так важлива. Ще одна мораль: помилка фатальна. Помітив і виправив - це тебе не врятує. Потім дивуємося, звідки неврози і схильність опускати руки при першій же невдачі ...

Програма: поділ на предмети, на теми, на блоки. Всі роздроблене, один урок закінчений, інший розпочатий, одна тема, потім інша, зв'язку ніякого. Дитина приходить в кінці першого класу зі сльозами: «Завдання не виходить!» Перевіряю - все вірно, на одній полиці 9 книг, на іншій 15, відповідь 24. Дитина, вже вголос ридаючи: «Відповідь не може бути 24, тому що (увага!) ми ще не виходимо за межі двох десятків! Я неправильно розв’язала, піду ще думати». Вбитися об стіну. Година відчайдушних зусиль на те, щоб дитина все-таки зробила висновок, що вірити треба собі, своєму розуму, а не незрозумілим рамкам, які самі ж укладачі підручника з неуважності порушили. А якщо б не прийшла?

Слухайте, я чесно не розумію, навіщо це, га? Навіщо витоптувати все, що в цей час бурхливо росте, і старанно обробляти те, що рости ще не має і не може? Як у відомій казці про дурну принцесу, що забажала пролісків у грудні і зіпсувала всім свято, яке й без пролісків могло бути веселим.

Чому не можна просто почекати?

Ось 10-11 років. Синтетичність мислення поступається місцем аналітичності. Прокидається пристрасть до колекціонування, систематизації, класифікації, наведення порядку, інтерес до деталей, увага не до зв'язків, а до відмінностей і протиставлень. Так давайте ось зараз і пояснимо про чотири клітинки, і про акуратне ведення щоденника - піде як по маслу. Раз, два - і всі все зрозуміли. І відрази ще не отримали до самого процесу, із задоволенням, з азартом - хто краще переможе хаос і створить порядок? Тепер це відповідає віку, цього просить душа, це буде в самий раз! Навіщо витрачати на це час і нерви, коли це невчасно, недоречно? Навіщо ломитися у двері, які ще зачинені і які самі свого часу обов'язково відкриються?

Це ж все начебто описано у віковій психології і навіть у педвузах вивчається. Ну, або принаймні, видно просто при спостереженні за дітьми, при роботі з ними. Звичайно, конкретні діти можуть бути зі своїми особливостями розвитку, але загальні тенденції все одно в цьому приблизно руслі.

Чому особливості віку ігноруються? Мені здається, причиною - якраз ось цей страх. «Якщо відразу (не) привчили, то ...». Сприйняття дитини як неживого, що не розвивається, не прагне до кращого і більшого. Маніакальна впевненість дорослих, що дітей саме вони виховують і формують, і треба все передбачити, закласти хороше, завчасно припинити погане. У результаті дитина, до якої ставилися як до об'єкту застосування виховних зусиль, до підліткового віку нерідко і стає об'єктом, майже неживим предметом, який «нічого не хоче». Лежить на дивані і клацає пультом. Це буває у дітей, що виросли в казенному домі, яким весь час вказували, що їм робити і коли, і, як не дивно, у дітей батьків, які «присвятили їм життя» і завжди «знали, як треба». Тому що все, чого дитина коли-небудь хотіла, було «не те і не так», а все, чого, на думку дорослих, їй слід було хотіти, і іноді вона навіть робила, це все нічого не давало її розуму і серцю, адже це вони хотіли, а не вона. Ну, і перехотіли всі. І самих дорослих все це робить глибоко нещасними, вони вбиваються через двійки і трійки, через неакуратне ведення щоденника, а потім - через те, що «йому нічого не цікаво», і «він не бажає ходити в школу».

Навіяно двома паралельними враженнями. За вікном - все тане, хоча тільки вчора здавалося, що зима навічно. У дитини раптом у щоденнику і зошитах краса і акуратність, на початку року було страшне щось. Моєї заслуги в цьому рівно стільки ж, скільки в приході весни. Я відкриваю все це господарство раз на три місяці, тому кинулося в очі. Просто рівнодення, перелом. Просто доньці вже скоро буде десять.

Людмила Петрановська, психолог

Джерело: http://ludmilapsyholog.livejournal.com