Галина Малик: "Щоб писати для дітей, треба просто бути щасливою людиною..."

На перший позір, сеґмент літератури для дітей — найуспішніший на українському книжковому ринку. Авжеж, нині у нас купують понад половину усіх дитячих книжок — українською мовою. Такого і близько немає в жодній іншій тематичній ніші.

Українська література після Гаррі Поттера

Насамперед це пов'язано з високою якістю та різноманітністю книжок для малечі. Наші книжкові ілюстратори нарешті дістали можливість працювати та заробляти пристойні гроші в Україні (а п'ятнадцять років тому перед випускниками книжкової графіки постала дилема: або безробіття, або зміна фаху). Рівень дитячої ілюстрації уже такий, що на обкладинки давно слід виносити два імені: літератора і художника. Компонують ці книжки уже давно не верстальники, а фахові дизайнери. У поліграфії використовують найновіші технології та екологічні матеріали. Усе це наближає дитячі видання для наймолодших до категорії ужиткового мистецтва і робить високим попит на них.

Швидко зростає команда вітчизняних авторів у секторі розвиваючої та пізнавальної літератури, яка чимдалі жорсткіше тіснить перекладні та імпортні аналоги на книжкових ятках.

Помітно змінюється на краще і ситуація з творами для середніх і старших школярів. Ще п'ять–сім років тому ми спостерігали чи не повну відсутність українських авторів і переважне засилля перекладів зарубіжних класичних творів. Тепер же маємо і власний дитячий детектив, і відновлені, традиційні для української літератури гостросюжетні пригоди, і навіть трилер. Добре розвивається фентезі на ґрунті української мітології, історії та національної матеріальної культури, що робить твори цього жанру оригінальними й водночас конкурентоспроможними у загальносвітовому контексті. Виразне етнічне забарвлення образів, поетичний погляд на світ, майже повна відсутність техногенної зомбованости, жорстокости і кривавого екшену наближає твори українських авторів для дітей та підлітків до скандинавської і прибалтійської літератур.

Водночас розширення географії, тематики й форм на полі перекладної літератури дає можливість юному читачеві як долучитися до сучасних світових бестселерів, так і коректно порівнювати їх із вітчизняними відповідниками. А безсумнівне покращення якості перекладів неабияк приваблює до читання українською замість аналогічних видань російською. Можливо, саме успіх книжок Джоан Роулінґ в українських перекладах Віктора Морозова спричинився до швидкого наповнення пропозиції підліткового читання від наших літераторів.

Отже, сьогодні в українській дитячій літературі — ціле ґроно справжніх майстрів слова. Це і старші письменники: Всеволод Нестайко, який вигідно змодернізував свою творчу манеру; Володимир Рутківський, котрий віртуозно вправляється з історичними реконструкціями козацької доби; Сергій Оксеник, карколомні історії якого можуть достойно змагатися з творами тої ж Дж.К.Роулінґ. Й водночас устигли вже довести творчу зрілість молодші — Леся Воронина, Олександр Гаврош, Марина Павленко. Успішно "вписалися" у дитячу літературу "дорослі" автори — Ірен Роздобудько, Галина Пагутяк, Андрій Кокотюха. І серед перших, хто пише нині для дітей та юнацтва — Галина Малик.

Жанр "щаслива людина"

Кожний твір Галини Малик, без перебільшень, є високим зразком літератури, де щоразу відкривається нова грань осмислення письменницею дитячого космосу і водночас гострішає відтворення того, як бачать довкружнє буття школярі, народжені у реаліях інформаційної доби з усіма її здобутками й втратами.

До своїх юних читачів письменниця ставиться з великою довірою й повагою і тому не приховує проблем "дорослого" життя. Саме тому її книжки переважно є відгуком на актуальні проблеми й відповіддю на виклики сучасності. Захоплюючий бойовик Г.Малик для молодших школярів "Злочинці з паралельного світу" (2001, продовження — 2003) разом із трилером С.Оксеника "Лісом, небом, водою" (2004) стали реакцією на техногенну катастрофу Чорнобиля, а обидва письменники були першими (здається, й досі єдиними), хто отямився від шоку і написав про наслідки цієї трагедії без плакатного журналізму.

Так само Г. Малик чи не єдина, хто у формі "фентезі для найменших" звертається до дітей із проблемою урбанізації і загрозою знищення природних й етнографічних скарбів у казці "Вуйко Йой і Лишиня" (2007). Переплетені у сюжеті фантастичні й реальні події, старовинні й модерні персонажі гармонійно взаємодіють і не заважають співіснуванню. Авторка спрямовує дитячий допитливий потяг до відкриття світу з позиції добра й шляхетного ставлення до оточуючих: її герої уважні до своїх друзів і приятелів, до рослин, тварин, природи загалом — на відміну від агресивно–комп'ютерних образоформул, що таки заповнюють цей жанровий сеґмент. Вона пропонує гуманний спосіб вирішення проблем — не через війну, агресію трансформерів, руйнування (нехай заради спасіння світу), а через взаєморозуміння, підтримку, допомогу кожному, хто поруч. А головне — ця її книжка "прищеплює" малому читачеві навичку до спостережливости, думання, подолання власної лінивості, небайдужості — як універсальний інструмент спілкуванння.

Що стане, якщо з нашого життя піде все, що робить його веселим, кольоровим, щасливим, а людей приязними, доброзичливими, щирими. Про це — "Пригоди у зачарованому місті" (2005), де Чорний Маг знищив спочатку каруселі, чортові колеса, гойдалки, потім — дитячі іграшки з магазинів, а далі й усі книжки; і навіть цирк. Усміхніться, і світ усміхнеться вам; об'єднайтеся, і жодне зло вас не здолає, — пропонує Галина Малик. Одне це — світла усміхнена вдача та м'який гумор — здатне забезпечити письменниці читацьку любов. А ще ж їй притаманні принциповість, гострий журналістський погляд на життя, фонтануюча енергія й працездатність, що не відає втоми. Такий її літературний стиль та творчий імпульс. "Для того щоб писати для дітей, треба просто бути щасливою людиною... Адже звідки, як не з себе, можна дістати весь той прекрасний казковий світ, якого в реальності не існує?!" — зізнається сама письменниця.

Дісталася Галина Малик і суспільних проблем, які мимоволі торкаються свідомості наших дітей, — у першу чергу, через телебачення й розмови дорослих. "Мандри і подвиги лицаря Горчика..." (2009) та остання книжка "Абра&Кадабра" (2011) — це дві картини з політичного життя України. В обох — цілком впізнавані обличчя й події, обидві змальовують звичаї й нрави діячів всеукраїнського й районного масштабу. І якщо у "Мандрах лицаря Горчика..." ретельно, дотепно й виразно виписані шаржі на обличчя з київського олімпу, то в сюрреалістичній повісті "для читачів усіх вікових категорій" — "Абра&Кадабра" — це вже повноцінна сатира на діячів місцевого розливу "невеличкого міста У". Сатира гостра і влучна, адже діячі себе впізнали і вже встигли образилися на письменницю.

Секрет "читабельності" цієї останньої книжки в особливій інтонації: так обговорюють свої проблеми дорослі, коли хочуть, аби їх зрозуміли й діти — із незлостивою іронією та анекдотичними порівняннями. "Абра&Ка­дабра", вважай, — про кризу масової довіри до влади. Коли мову владців вражає вірус брехні, відбувається цілковитий розпад комунікації: ніхто нікого не розуміє, а тому й перестає чути. Як цю абстрактну тезу пояснити дитині? Галина Малик придумала ситуацію, коли люди втрачають здатність спілкуватися за допомогою 33–х літер і переходять на довільне маніпулювання сполученнями з п'яти, що входять до слова "абракадабра".

Домашнє завдання

Та попри всі здобутки української літератури для дітей і підлітків, маємо у тій царині й чималі проблеми. На зламі тисячоліть ми опинилися в світі інформаційних технологій, що розвиваються зі швидкістю торнадо. Телебачення, що вразило уяву пересічного громадянина планети Земля в середині минулого століття, виявилося чи не дитячою іграшкою в порівнянні з комп'ютерними технологіями та можливостями Всесвітнього павутиння. Під впливом цих чинників моральні норми трансформуються швидше, ніж встигають стати традиційними. Людські цінності змінюються. А це вимагає і книжкової адаптації.

На Заході вже давно стало звичною видавничою практикою замовляти письменникам такі пригодницько–ігрові літературні адаптації, які сприяють подоланню дитячих проблем, пов'язаних із новітніми складними ситуаціями в сім'ї, у стосунках з однолітками, старшими, у школі тощо. Поки що ця ніша заповнюється у нас за рахунок перекладів. Майже не зачеплені українським письменством теми сучасних підліткових і молодіжних об'єднань, їхні конфлікти і стосунки між різними групами (скажімо, протистояння "емо" й "ґотів"). Тож, незважаючи на наявність десятка висококласних прозаїків, можна констатувати певну відірваність нової української літератури для підлітків від реальності, яка швидко змінюється. Літератори практично не звертають уваги на адаптаційні механізми впливу на психіку дітей різних проблемних періодів, немає практики ґрунтовного консультування під час написання творів із дитячими психологами, психіатрами, соціологами.

Та й критики і літературознавці, вважай, не приділяють уваги вивченню феномену дитячого читання. Досі існує лише єдине дослідження: Емілія Огар, "Дитяча книга: проблеми видавничої підготовки" (Л.: Аз–Арт, 2002). А поза тим — хіба глухі чутки: мовляв, аспірантка академічного Інституту літератури, талановита рецензентка Тетяна Щербаченко, пише роботу про стан сучасної дитячої прози. Виходить, що письменницька творчість випереджає розвиток літературної інфраструктури. Якби ж було навпаки, українська література для дітей і підлітків, імовірно, здивувала та втішила б нас набагато сильніше.