Чому діти влаштовують істерики?

Діти можуть влаштувати істерику, на перший погляд, через зовсім дрібні та несуттєві речі. Однак, якщо ми подивимось трохи глибше, то побачимо, що вони намагаються діяти, захищаючи ті самі цінності, які ми, дорослі, теж ревно оберігаємо.

Напевно з багатьма з нас вже траплялося, що ми були спантеличені реакцією своєї розгніваної дитини, яка, здавалося б, без видимих ​​причин забилася в істериці в дитячому  садочку, в міському транспорті чи просто вдома. Хто знає, можливо, колір шкарпеток вивів її з себе, або невдалий вибір сидіння в трамваї - невідомо. У багатьох випадках справжня причина так і не з’ясується.

Це період кризи, який є переважною особливістю дитинства у віці між 2,5 та 5 років. З цим періодом та пов’язаними з ним істериками впоратися насправді непросто. Не існує універсального методу, який би працював за будь-яких обставин, тому ви не можете бути належним чином підготовлені до нього. Не дивлячись на те, що з часом нам можуть стати очевидними певні чіткі індикатори, яких краще уникати, сюрпризи все ж можуть траплятися. Зрештою, хто заздалегідь знає, що спричинить у дитини обурення чи несподіваний спалах емоцій?

У той же час ми не повинні забувати, що діти не влаштовують сцени навмисно. Вони не навмисно звертають на себе увагу в околиці кілометра навколо себе. Вони не прагнуть покарання від нас, а насправді і не вимагають від нас поблажливості. Їх інтенсивні та імпульсивні реакції несподівані навіть для них самих, саме тому їм потрібна наша допомога, розуміння та керівництво, щоб правильно з ними боротися. І для цього нам потрібно знати, що відбувається усередині них.

Два основні показники-індикатори

Діти ніколи не виходять із себе без причини, нам просто не завжди ясно, в чому вона полягає. З позиції дорослого здається безглуздим воювати через іграшку, з якої є два однакові екземпляри, або впадати у відчай від того, що улюблений червоний кухлик лежить брудний в умивальнику, і тому доведеться обрати інший, блакитний. Однак це лише поверхня, під якою ховаються справжні та важливі цінності та почуття. Якщо заглибитися, ми можемо побачити, що діти намагаються захистити ті самі цінності, що й ми, різниця полягає в тому, що саме викликає почуття загрози. За істериками дітей найчастіше стоять дві речі: почуття безпорадності та непередбачуваності.

Приблизно у віці двох років, коли прагнення до незалежності посилюється, діти прагнуть досліджувати, пізнавати світ і в цьому світі досліджувати власні межі. Щоб мати можливість контролювати себе і, наскільки це можливо, своє оточення. Коли вони відчувають в цьому обмеження, почуття вразливості та безпорадності посилюються, і вони хочуть з цим щось вдіяти негайно. Вони просто хочуть відчувати себе корисними та ефективними. Хіба не цього прагнемо й ми, дорослі?

Ще однією дуже важливою цінністю для дітей є передбачуваність, оскільки вона дає їм відчуття безпеки. Навіть будучи дорослими, нам інколи важко справлятися з непевністю, коли відчуваємо щось несподіване, непевне, неясне, але ми здатні з цим впоратися завдяки своїй зрілості. Діти ще гірше переносять зміни, особливо якщо вони цього не очікують. І прагнення до незалежності, згадане вище, ще більше це почуття посилює. Ось чому вони впадають у розпач, коли шкарпетки різного кольору, коли у садочок за ними приходить не та людина, яку очікували, і коли суп в садочку не схожий на домашній. Це здається безглуздим, хоча для них є важливим те саме, що й для нас. Ми можемо допомогти дитині найкраще тим, що намагатимемося зрозуміти і прийняти їх почуття, а після цього надати дитині зразок того, як прийняти те, з чим не завжди легко змиритися.

Емоційна лабільність

Важливо також подивитися, які цінності лежать в основі поведінки наших дітей, оскільки зовнішні емоційні прояви відволікають нас від суті. Вікова криза - це дуже складний процес розвитку та дозрівання: діти прагнуть стати незалежними, проте вони ще не повністю підготовлені інтелектуально та емоційно до наслідків змін. Через незрілість їх раціональної частини мозку (фронтальної частини) вони керуються своїми емоціями, до того ж, значною мірою неконтрольованими. Вони не в змозі розпізнати, сформулювати або контролювати свої руйнуючі емоції, оскільки це вимагало б зрілості раціональної частини мозку. Таким чином, коли дитина безпорадна та невпевнена у собі, надмірна суворість та неприйняття з нашого боку можуть ще більше зміцнити.її імпульсивні емоції.

Ми, дорослі, вже знаємо з власного досвіду, що незалежність сповнена ризику, несподіванок та відповідальності, але наші діти це ще не відкрили. Щоб це засвоїти, потрібен час, саме тому вони намагаються брати з нас приклад, навіть якщо це не очевидно. Батьки подають дітям у ранньому віці приклади та пропонують рішення власною поведінкою для вирішення складних ситуацій. У таких випадках ми часто думаємо, що те, що ми їм говоримо, має значення, але це не зовсім так.

Основна схема роботи з емоціями - це те, як ми реагуємо на власні важкі ситуації. Чи ми розпізнаємо, приймаємо, формулюємо свої почуття, перш ніж намагатися регулювати? Тільки після цього вже має значення, яку практичну допомогу ми надаємо своїм дітям. Ми - емоційні тренери наших дітей, які допомагають дитині пізнати, прийняти різні життєві ситуації, а потім навчитися ефективно управляти своїми власними емоціями.

Уникнути зачарованого кола

Як ми бачимо з викладеного вище, все з усім пов’язане. Трирічний хлопчик здатен вибухнути через те, що ми прийшли за ним в садочок не в той час, як вчора, оскільки це для нього несподівано. Якщо ми реагуємо на його вибух роздратовано і нетерпляче (також через власну невпевненість), ми ще більше посилюємо його почуття невпевненості, його внутрішню напругу, перед якою він безпорадний. Зачароване коло готове, тому спробуймо зрозуміти і зберігати спокій.

Звичайно, нашим завданням не повинен бути захист дітей від усього на світі, оскільки вони зможуть розвинути свої необхідні навички лише завдяки власному досвіду, однак ми можемо їм допомогти, щоб діти вчилися швидше.

По-перше, завжди намагаймося сформулювати для себе, що насправді викликає негативні емоції дитини, незалежно від неї самої. Ми часто беремо на себе проблему своєї дитини, що може бути небезпечним, оскільки це знижує впевненість дитини у собі, а також автоматично починаємо захищатися, цим самим ненавмисно ставлячи дитину в ще більш складне становище. Проблеми є і будуть, тому наше батьківське завдання - боротися з ними якомога природніше: прийняти ситуацію і почуття одне одного та знайти спільне рішення без гнівного повчання з нашого боку.

Сформулюємо на завершення кілька правил-порад:

1. Спробуйте знайти головну проблему! Інтенсивні емоції легко відволікають нас від основних пускових причин: безпорадності, непередбачуваності, почуття небезпеки. Корені проблеми насамперед потрібно шукати серед цих причин.
2. Допоможіть сформулювати почуття! Найстрашніше для дитини - це те, що вона навіть не знає, що з нею відбувається. Однак з нашою допомогою вона незабаром навчиться розуміти себе.
3. Істерику  потрібно не припиняти, а прийняти її! Як би парадоксально це не звучало, але прийняття наявності негативних емоцій, дозволяє ефективно зняти внутрішню напруженість. І якщо приймемо це ми, то й наші діти швидше навчаться заспокоюватися самі.
4. Покажіть приклад! Іноді проведіть оцінку того, як ви самі реагуєте на невизначеність і безпорадність. Ви не тільки служите зразком для наслідування для дитини, але, розуміючи себе, ви зможете стати і для дитини більш зрозумілими.

Наше нейтральне, природне ставлення до дитячого відчаю, гніву та істерик може пришвидшити процес розвитку дитини, оскільки таким чином ми не стаємо на шлях, який веде до зачарованого кола. На жаль, вікових криз уникнути неможливо, але за умови належної емоційної роботи, ми можемо полегшити перебіг цього періоду у дитини. Якщо ми розуміємо, що стоїть за негативними емоціями дитини, в чому їх глибинні причини, ми можемо надати дитині спокійну та впевнену допомогу і вибудувати справді довірливі стосунки.

С. Тарковач

За матеріалами: https://divany.hu/