По мотивам статті

Стаття, яка наштовхнула мене на створення цього запису тут:

http://ditvora.com.ua/neslukhnyani-diti-nechemni-dorosli

Коли жінка вагітніє вперше - на неї звалюється купа інформації про те, як вона повинна себе поводити, що повинна їсти, які аналізи повинна здавати і ще купа повинностей. Зверніть увагу на корінь слова - ага, знайома більшості мам ВИНА.

Разом з тим, підтримати жінку емоційно в цей час майже нікому -  чоловіки багато працюють, бо ж вони теж повинні - нагодувати, забезпечити, і так далі.

Для чого це все - щоб відповідати "високим стандартам", щоб бути "хорошими батьками" і ще купі умовностей. І контролери тут - і гінеколог і після народження дитини педіатр і батьки з  обох боків і "соціум" - подружки, колеги по роботі, дальні родичі. І з цим усім батьки (більше, як правило, мама, але й батько теж) лишаються один на один. Не дивно, що почуття вини міцнішає день від дня, що в молодих батьків з'являється купа сумнівів - а чи все нормально. Тим більше, що всі навколо знаходять відхилення від "норми" - ах, у вас плід не так лежить і аналізи не дуже добрі, ах у вас дитинка набирає мало, ах, ну дай же йому соску - ми тобі давали - і нічого, виросла, відучай вже дитину від груді, бо вона до школи так буде їсти...

Список продовжуйте самі - впевнена, він буде величезним. Я сама зтикалася з таким пресингом, і знаю як важко йти проти думки більшості.

І куди ж батьки дівають те напруження, яке в них виникає? Батько може втікати в роботу, мама смикається між різними полюсами - одні кажуть одне, інші - інше, в результаті вибирає, приміром, думку одного "авторитета" і слухає тільки його. Це може бути педіатр, або журнали зі статтями, Комаровський який-небудь... Тобто перекладає відповідальність на когось більшого, а сама займає позицію дитячу - як "авторитет" сказав, так і роблю...

І в цьому процесі сім'я втрачає головне - зв'язок між собою, вміння чути і відчувати одне одного. І якщо батьки ще можуть побачити, що щось іде не так, то в них є шанс. Якщо ж вони під цим пресингом не можуть навіть зрозуміти що з ними відбувається - це починає відбиватися на стосунках з дітьми.

Я чудово розумію тих батьків, які зляться на різних "психолухів", коли ті роздають їм поради - бо ці поради, навіть якщо доходять до мозку, не доходять до серця, а тому не працюють. Бо ці поради - не про почуття, а про знання.

І що ж із цим робити? Чесно кажучи, не знаю. Я ходжу на психотерапію і заново вчуся відчувати. Хтось починає займатися йогою, жіночими практиками, шукає коло, в якому можна бути собою.

Можливо, є ще варіанти.

Про статтю - там усе ніби правильно, але в мене як мами вона викликає агресію - а це значить, що автор зачепив почуття вини, не давши жодної можливості з нею справитися. Тому що стаття - про поведінку, а не про стосунки, не про те, як зміцнювати почуття прив'язаності й контакту, в ній мало про причини того, чому батькам важко давати дітям увагу, чому в них нема енергії на спілкування.

От якось так...