Ви є тут

Отар Довженко: Все, що ти уявляєш про дитину до її народження – фігня

07/04/2016

  • 0

За статистикою, сучасний працюючий тато проводить з дитиною 35 хвилин на день. Решта часу – на мамі, бабі чи няні.  Для нашого першого героя не є проблемою взяти дитину на роботу на увесь день. А його пости у соцмережах про пригоди молодшого сина часами б’ють рекорди за лайками та поширеннями. Знайомтесь – Отар Довженко, батько двох синів ( Олексій – 14, Ростик – 7), медіаексперт, викладач Школи журналістики УКУ .

Я не середньостатистичний батько

Боюсь, я не середньостатистичний батько, бо коли старший син пішов до школи, моїм обов'язком було водити його туди. А це як мінімум година на день. Тепер до школи ходить і  молодший, то це вже дві години. До того ж якось так склалося, що моя функція – вкладати дітей спати. Це ще від десяти хвилин до години. Був такий період, коли Ростик (молодший син) перед сном любив дивитися документальні фільми. І ми обов’язково дивилися разом. Я часто залишаюся з дітьми сам, коли дружина їде у відрядження чи ще кудись, тому важко порахувати, скільки часу я з ними проводжу. Але однозначно це більше за 35 хвилин на день.


З моїм батьком ми завжди були близькі, хоча в дитинстві були періоди, коли його довго не було вдома – то через роботу, то через здоров’я. Ну, як і всі в той час, мої батьки важко працювали, тому часто лишали вдома самого. Але для мене це не було проблемою. Я читав книжки і був щасливий. Зате коли батько був, ми класно проводили час. З шести років тато брав мене на рибалку, і це була річ, яка нас досі об’єднує. Тепер я беру своїх дітей, тато їде з Дніпропетровська, і вже в Києві на дачі ми всі ловимо рибу і спілкуємось. Мені би хотілося бути для своїх дітей тим батьком, що мій є для мене. Хоча я не все перебрав у вихованні від своїх батьків. Мене ніколи не карали, мене майже в нічому не обмежували. Вони могли читати довгі нотації, під час яких я відключався і просто не слухав. Я не настільки ліберальний. Думаю, деякі речі дітям треба пояснювати і вони мають знати, що погана поведінка має наслідки.

Розвиваючі заняття: за і проти

Того є забагато, в багатьох сім’ях. Ми своїх ніколи не змушували. Звичайно, заохочували, але в дітей була можливість кинути будь-який гурток, якщо їм не подобалося. Наш старший ходив на танці, музику, різні спорти, навіть на бойовий гопак. Тепер молодший так само. Треба давати дитині можливість спробувати різні речі, але в жодному разі це не має бути самоціллю. Я думаю, якщо дитина, яка не ходить на різноманітні розвивалки, при цьому живе наповненим життям, щось читає і чимось цікавиться, цього абсолютно достатньо. Усі ці речі на зразок «англійської з трьох місяців» – це якесь безумство. Я не засуджую тих батьків, що віддають малюків, але це, як на мене – перегиб. Хоча, звичайно, можливості для проведення вільного часу і дозвілля тепер величезні. Оце недавно запровадили в школах шахи. І дітям справді подобається, вони грають і виграють, навіть у дорослих. Ще зараз уся сім’я, крім мене, ходить на Пласт – дружина сама захопилась і стала виховницею.

Коли вдома нема мами

Вперше надовго з дітьми я залишився, коли дружина поїхала на два дні на коцерт U2. Тоді Ростику був рік і три місяці. Страшно не було, бо у нас від початку не було розподілу, що бути з дитиною – це обов'язок  мами. Ми завжди робили все разом. Не було нічого такого, що я не вмів чи не міг, крім того, щоб погодувати грудьми. Наступного разу Марина поїхала майже на тиждень – ми якраз відлучили Ростика від грудей, якому було рік і дев’ять. Я готувався до гіршого, але пережили. Дитина спокійна, якщо ти тримаєш її при собі, а я всюди ходив із Ростиком у кенгурушці. Ми носили його в кенгурушці від дуже раннього віку до відносно пізнього – останній раз я його носив напевно років у п’ять. Він був величезний, голова майже на рівні моєї, важив кілограмів двадцять.

Я ніколи не сприймав це як послугу дружині, коли був із дитиною. Але маю недолік: я не вмію бавитися. Настільні ігри, забавки – це все не моє. Це парафія дружини. Ввечері вони на кухні граються, спілкуються, а я в цей час працюю. Натомість, за гарної погоди охоче йду з дитиною на майданчик.


Нещодавно Марина шість днів була в Києві, то я був мало того, що з двома дітьми, а ще й із двома псами і двома котами. Ще й прихворів. От, думаю, халепа, але нічого. Готував сам: звичайно, то не були куріпки в пармезані з язиками перепілок, але макарони, гречка – без проблем. Та й ніхто не скасовував можливості піти кудись повечеряти. Тим більше, що це в кайф дітям.
Взяти дитину на роботу для нас – запросто. Коли в молодшого канікули, або я, або дружина – ми обоє викладаємо в Українському католицькому університеті, – щодня беремо його на роботу, і в суботу на майстер-класи. Він це любить: можна спілкуватися зі студентами і викладачами, бігати по корпусу, їздити ліфтом і їсти в їдальні. Колись був смішний випадок: на інавгурації навчального року виступав Адам Міхнік, і в момент, коли він подякував за увагу, Ростик вигукнув «До побачення!» –  вся зала сміялася.


Моменти, про які хотілося б забути. Перший – це коли Олексій зламав ногу. Ми, двоє дурнуватих молодих батьків, узяли дитину й повели кататись на санчатах у парк Перемоги в Києві. Спустили з крутого схилу, і я не розрахував, що це буде велетенська швидкість: він врізався у стовп і зламав ногу. Це було жахливо, в мене було дике вдчуття провини, що я не передбачив цієї ситуації. Інший приклад – коли Ростику був рік і два місці, і він вийшов із ванної кімнати, тримаючи в руках баночку шампуню від бліх. Було не зрозуміло, пив він його чи ні. Оскільки ми були молоді й дурні, то викликали швидку, лікарі приїхали й забрали його в реанімацію промивати шлунок, хоча він був веселий і здоровий на вигляд. Пізніше я подивився в інтернеті: нічого смертельного до того шампуню не входило. Але ми піддались паніці. Щоразу, коли я уявляю, як однорічну дитину забирають від батьків на добу – а до реанімації батьків не пускають – і промивають шлунок, мені стає зле. І хоча з ним було все гаразд, досі соромно про це згадувати. Якби ми звернулися до приватних лікарів, цього можна було уникнути.

Що в батьківстві найскладніше

Що в батьківстві найскладніше, то це відчуття безпорадності. Коли виникають проблеми з поведінкою дитини, на які ти не можеш вплинути. Треба вчитися жити з тими особливостями її характеру, хоч як би ти хотів їх змінити. В мене, крім батьківського досвіду, є ще викладацький. Там простіше: за погану поведінку студента можна відрахувати. А дитину свою ти вже ніяк не відрахуєш. Але мені допомагає те, що я згадую себе в дитинстві. Та я й зараз трохи по-дитинному поводжуся – це називається kidult, – тому дистанція між мною та дітьми не така велика. Часом буває так, що починаю повчати, а потім зупиняюсь і думаю: блін, я сам певною мірою так поводжусь. Тому, замість казати Олексієві не прогулювати школу, я попросив його прогулювати так, щоби про це ніхто не знав, і водночас розуміти, що погані оцінки доведеться виправляти самому.

Тато теж вигорає

Є психологічна втома від роботи, від різних життєвих обставин, і це нормально. Тому треба дозволити собі часом говорити дітям: «Відчепіться від мене, йдіть до себе в кімнату й не чіпайте мене якийсь час». Мене дратують усі ці історії: «погана мама, поганий тато, дає дитині на телефоні побавитися». Батьки теж мають право на вільний час. 99% історії нашого біологічного виду діти не були для дорослих центром всесвіту. Вони були, в кращому випадку, помічниками. Так, у них інвестували, їх годували, оберігали, але батьки не присвячували себе дітям повністю. Про це також варто пам’ятати: дитина важлива, але ти сам маєш лишатися людиною, маєш дбати про себе, про свій розвиток, не заганяти себе. Відмовитись від усього заради дітей – це неправильно.

Що хотілося б передати дітям

Я би хотів навчити їх бути відповідальними і дбати про інших людей. Якби це можна було передати, я був би щасливий. У нашій сім’ї є культура читання, яку ми також намагаємося передати дітям. З іншого боку, я не протиставляю книжки мультфільмам і комп’ютерним забавкам, бо прекрасно розумію, що деякі з сучасних мультиків та ігор є для дітей тим, чим для мене в дитинстві була література. Тому я не драматизую: розумію, що смартфон для моїх дітей буде центром пізнання світу, як і для мене зараз, у принципі. Що ж до професійних перспектив, то тут я не берусь загадувати. Я в момент профорієнтації цікавився здебільшого дівчатами. Чому має бути інакше в 16 років? Можна вибрати, а потім перевибрати. Одним словом, зараз це питання взагалі не актуальне для нас.

Християнські принципи в сім’ї Довженків

Щодо хрещення моя позиція така: людина повинна сама обирати, у що вона вірить, і приєднуватись до релігійних організацій свідомо. Я не християнин і не маю підстав вирішувати за свою дитину, що вона захоче бути саме християнином, а не кимось іншим. Виросте, зважить усі за і проти, і буде визначатися. Жодних проблем із цим у нас не виникало. Із старшим сином була невеличка напруга, коли у школі вирішили готувати дітей до першого Причастя, але невдовзі це якось саме собою припинилося. Олексій у принципі в курсі всього, на Пласті вони ходять до церкви, але я не питаю, наскільки він свідомий християнин – вважаю це його особистою справою. Кабася часом мене питає про Бога, Христа і так далі. Я завжди використовую коректні формулювання на зразок «християни вірять, що...» або «якщо вірити Біблії, то». Інколи він перепитує мене, чи я сам у це вірю, і я пояснюю, що здається мені більш правдоподібним, що менш правдоподібним. Не скажу, що такі розмови бувають дуже часто.

Батьківський інстинкт і його відсутність

Спочатку, коли дитина щойно з’являється, вона зовсім не така, якою ти її уявляв, не така, як діти на картинках. І ти просто дбаєш про неї. Якогось конкретного моменту спалаху любові в мене не було. Народження дитини сприймалось як нова робота, і цієї роботи було так багато – крім іншої, яку треба було робити, – що я не сильно замислювався про те, що відчував. І це добре. Бо мені здається, що післяпологова депресія пов’язана з тим, що мама намагається знайти в собі якісь виразні почуття до дитини, яких іще нема. Вони оформлюються поступово, коли дитина стає особистістю.
Пам’ятаю, Ростикові було кілька місяців, він лежить біля мене такий маленький, і я думаю: «Невже ця личинка колись встане, підійде до мене і щось скаже?» І коли все це ставалось, прокидався чи то батьківський інстинкт, чи любов. Не треба, щойно з’явилася дитина, сідати перед нею і починати думати: люблю я її чи не люблю? Витираєш попу, міняєш підгузки.


Все, що ти уявляєш про дитину, доки вона в тебе не з’явиться, – повна фігня. Нічого з того, що  уявляв, не було навіть близько. Коли майбутні батьки запитують мене «Як це?», я раджу навіть не думати на цю тему. Я хотів дітей, звичайно, але боявся, що немовля з’явиться, і ми будемо сидіти вдома й колупатись у какашках. А насправді на перший концерт ми пішли, коли малому було шістнадцять днів, а за два місяці поїхали на «Артполе» у Вінницьку область, де жили в наметах. Малий, як на мене, нас тільки урухомив.


Взагалі, в царині виховання нема залізобетонних правил чи принципів. Це така сфера, в якій треба слухати  інтуїцію, своє серце і керуватися ними. Коли носив Ростика у слінгу, якась бабка на вулиці почала читати мені нотацію, що дитині незручно в такій позі: «Ось якби тебе так причепили!». Що я можу точно порадити молодим батькам: нікого не слухати. Прислухатись до порад можна, піддаватись на психологічний тиск – ніколи! Коли син був малий, я вступив до мамської групи «Я мамуся» в Livejournal. Був там, напевно, одним із небагатьох татусів. Там я став свідком жахливих баталій: люди сперечалися, чи потрібно годувати до п’яти років, чи треба спалювати на багатті тих мам, які відлучили дитину від грудей або підгодовують кашами, чи треба спати з дитиною разом до повноліття. Я не міг зрозуміти, що з цього правильно. Ти включаєшся в дискусію, на тебе тиснуть авторитетом, посилаючись на різні книжки та статті… Забийте на це все. Хочете спати зі своєю дитиною – спіть. Заколупало, що дитина копає вас уві сні ногами – переносьте. Кожен робить правильно. Якщо це не калічить дитину, не шкодить їй, то можна все, і вибір завжди за вами.


Ірина Сало

Джерело: http://tvoemisto.tv

Коментарі
Додати відповідь