"Дитяча" образа - рана на все життя?

…Дорослі відрізняються від дітей тим, що на несправедливість навчилися реагувати на кшталт: «А ніхто й не каже, що життя справедливе». До вчинків оточуючих ставитися як до погоди: звичайно, приємно, коли світить сонечко, але якщо піде дощ — розкрию парасольку. Дитині цього доводиться вчитися. І часто «шкільні роки, прекрасні роки» стають іноді не наукою, а мукою. 

«…ти звинуватила мене в крадіжці брошки, а я її не чіпала». 

«…ви домовилися зі мною не розмовляти? Усім класом, без причини, просто так…» 

«…викинули мої фантики...»

«…сміялися, коли я посковзнулася й упала в грязюку…»

 — Ми згадуємо і сміємося, сподіваючись, що вже не болить, — пише у своєму блозі психолог Ірина Шевцова, — але біль раптом спалахує з новою силою — дитячі образи живучі, хоча нічого трагічного начебто не сталося…

«…брошку знайшли через кілька років за підкладкою пальто». 

«…бойкот тривав усього тиждень, а потім, як нічого й не було». 

«…я перестала збирати фантики. І взагалі більше нічого не збирала». 

«…я сміялася разом із вами. І навчилася ховати свою образу».

Про дитячі образи

Викладач кафедри загальної та соціальної психології Волинського державного університету, кандидат психологічних наук Людмила Малимон, з якою вдалося поговорити на одному з журналістських семінарів, зазначила, що саме дитячі образи бувають причиною деформації особистості. А шкільні прорахунки у вихованні — причиною формування соціально пасивної людини. Дитячі психологічні травми можуть даватися взнаки все життя, бо саме в дитинстві закладається ставлення людини до життя. По суті, всю психологію можна звести до однієї —дитячої. Якщо в характер людини в ранні роки закласти почуття провини, вона все життя займатиметься самомазохізмом, жити у внутрішньому конфлікті. З почуття провини розвивається невпевненість і занижена самооцінка. 

 — Звичайно, слід було б відразу попрацювати з дитиною психологу, який би допоміг розібратися в ситуації й не культивувати провину, а разом із нею й неприйняття світу. Це два пов’язані між собою комплекси: «я винен» і «світ мені винен, — каже Людмила Малимон. — На жаль, найчастіше допомога вчасно не приходить. І почуття провини розвивається в зацикленість на неадекватній самооцінці й неприйнятті себе. Точніше, прийнятті тільки позитивних своїх рис і неприйнятті негативних. У нормі в людини є розуміння в собі як хорошого, так і поганого. Здорова людина сприймає себе в цілому, довіряє, любить себе, а заразом і навколишній світ таким, яким він є, з чеснотами й вадами, відкривається світу й чекає від нього того самого. 

Людині з уже вкоріненим комплексом провини, — зазначає Людмила Малимон, — потрібна допомога психотерапевта, психолог може тільки підштовхнути до розуміння причини. Усвідомлення її може бути половиною вирішення проблеми. Але зробити самому це непросто. Можна використати такий трюк, порадила психолог, — погодитися, що проблема існує, помістити її в кулю, зім’яти, як папір, і підпалити. Коли ми дивимося на вогонь (а в душі всі ми язичники), розслаблюємося і відчуваємо полегкість. Однак із поверненням до реального життя все повертається знову. Тому, — каже Людмила Малимон, — краще навчитися жити зі своєю недосконалістю, за принципом «наші недоліки — продовження наших чеснот». Тільки таке усвідомлення веде до звільнення й особистісного розвитку. 

Почуття провини також можна спробувати подолати прощенням. Спробувати зрозуміти своїх кривдників, їхні спонуки й поведінку, адже й вони були колись маленькими й кимось неправильно виховані, та й ми самі, можливо, не все зрозуміли, як було насправді. Зрозуміти насправді — означає вибачити.

Батьки і школа формують у дитині психологію пасивної жертви

— На жаль, виховання в наших школах дуже розходиться з досягненнями сучасної психології, яка однозначно вказує: в дитинстві треба формувати довіру до навколишнього світу, щоб світ сприймався не як те, із чим треба боротися, а як те, із чим треба співпрацювати, — каже Людмила Малимон. 

Саме школа, на її думку, сформувала в нас так званий комплекс завченої (набутої) безпорадності, характерний для сучасного українського громадянина: бути непримітним, не займати активної позиції. Виробила психологію пасивної жертви. І тепер дітей навчають так: краще відсидітися, відмовчатися, дивись — і пронесе. 

— Ідеальної педагогічної системи немає. Але в школах Європи дедалі більше намагаються вчити на заохоченні, спонуканні до позитиву, відмовляються від жорстких обмежень, вимог і правил. У наших же школах і далі практикують суворість, вчать на негативі, на почутті провини та обов’язку. «Ти в чомусь винен і ти щось повинен» — ці настанови зведено в культ. І навчання, як і раніше, побудоване не на прагненні перемоги й лідерства, а за принципом «не висовуйся!».

На довірі до дітей мають будуватися й стосунки батьків, які повинні приймати дитину такою, якою вона є, і в будь-якій ситуації її підтримувати.

— Коли я чую, як батьки обзивають своїх дітей, хочеться поставити їх до стінки і сказати: «Зупинись!». Скажи дитині тричі «дурень», і вона виросте дурнем: «Ну так, я такий і навіть не намагатимуся бути розумним, бо ви самі кажете, що нічого з мене не вийде». Або в ній зародиться агресія, протест, неприйняття ні сім’ї, ні соціуму. Або в дорослому житті вона сховається в сім’ю, як равлик, від інших людей та недосконалості світу, навіть не намагаючись щось у ньому виправити. Дитину потрібно хвалити: за все хороше, що зробила й не зробила, але, зрозуміло, зробить. Мені в цьому імпонують євреї, в них навіть спеціальний термін є — «хуцпа» (він не має точного перекладу з їдиш іншими мовами), який означає виховання особливого різновиду гордості, що спонукає до дії. Дитина тут — центр сім’ї і всесвіту. Заохочується демонстрація дітьми всіляких талантів перед рідними й близькими, навіть якщо таких талантів немає. 

У кожній нації діти — це запорука майбутнього. Якщо ми хочемо змінити життя в нашому суспільстві на краще, мабуть, треба міняти підходи до виховання і в сім’ї, і в школі. Інакше й далі наші діти або пасивно миритимуться з несправедливістю, або йтимуть із життя. За статистикою, Україна посідає одне з чільних місць у Європі за кількістю самогубств. За даними Державного комітету статистики, на 100 тисяч людей в Україні припадає 22 самогубства. Причому більшість із тих, хто зважився на такий крок, — підлітки віком до 14 років, які живуть у розвинених промислових районах. На відміну від західних країн, національної програми з превенції суїцидів в Україні немає.

Лілія Соколова, «Дзеркало тижня. Україна»