Діти на замовлення

За оцінкою Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), безплідність — третє захворювання у світі за силою обтяження психіки і перше — за мотивацією до лікування. Компенсують цю недугу дедалі частіше, використовуючи допоміжні репродуктивні технології (ДРТ), суть яких, грубо кажучи, полягає у заплідненні яйцеклітини поза організмом жінки (у пробірці) і поверненні її «на місце» — в матку. Методика досі викликає несхвалення, насамперед Церкви. Але ДРТ продовжують розвиватися, і їх можливості допомогти безплідним парам уже такі, що ще кілька десятків років тому сприймалися б чимось зі сфери фантастики або дитячої казки. Наприклад: «Жили собі чоловік і жінка, і були вони дуже нещасні, бо не могли мати дітей. І пішли вони до чарівниці…»... У нашому випадку до «чарівника» — Федора Дахна, директора Інституту репродуктивних технологій, першого, кому в Україні вдалася «дитина з пробірки». Дитина, як у казці, виросла і перетворився на чарівну добру й розумну 20-річну дівчину. 

Кіндер-сюрприз

Був сюрпризом, хоча до народження його довго готувалися (сюрприз, як і експромт, має бути добре підготовлений). Перша у світі «дитина з пробірки» народилася 25 липня 1978 року в Англії. Таким чином, учені Роберт Едвардс і Патрик Стептоу започаткували історію застосування високих технологій у репродукції людини.

Ентузіастів, які поставили собі за мету домогтися штучного запліднення, і в Україні було чимало. Наприклад, Григорій Петров, молодий учений із Сімферопольського медінституту, у 1954 р. провів 1100 дослідів на тваринах (кроликах, конях, свинях), а 1955-го запліднив ооцити, видалені в жінок під час операції на яєчниках. 

«Завдяки наполегливості та приголомшливій працездатності, — каже Федір Дахно, — Петрову вдалося добитися запліднення яйцеклітин на 13 років раніше, ніж його англійським колегам. Однак такі досліди в СРСР не могли не стати науковим скандалом. «Радянському народу і партії» вони були не потрібні, і Петрову їх заборонили». 

Втім, цікавитися темою українські вчені не перестали, хоча й «не афішували» цього. Самому Федору Дахну, як стипендіатові ВООЗ, за протекцією академіка Валентина Грищенка (Харківський медінститут) вдалося півроку попрацювати в Данії в лабораторії реферативного банку репродуктивної імунології. Саме там, у Копенгагені, 1979 року він і побував на лекції вже знаменитого Роберта Едвардса. Це остаточно визначило професійну долю українського вченого.

Але в СРСР продовжували «тренуватися на їжачках». Федір Дахно пояснює:

«До 1981 року практикувалися на «експериментальному матеріалі», оскільки дозволу на проведення досліджень із запліднення in vitro не давали. Після повернення з Данії ми з професором Леоновим із Москви та професором Нікітіним із Ленінграда звернулися в Міністерство охорони здоров’я з настійною пропозицією, щоб і в Радянському Союзі розпочати цю роботу. Дали дозвіл трьом містам: Москві, Ленінграду, Харкову. У 1983 році академіка Грищенка призначили директором Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАНУ, і я перейшов в інститут. У результаті численних спроб цільове запліднення жіночої яйцеклітини методом in vitro було отримане мною 30 листопада 1984 року. В 1985-му я організував «Харківський центр репродукції людини». 

Перша в СРСР «дитина з пробірки» народилася 7 лютого 1986 року в Московському інституті акушерства і гінекології — в українки Ольги Донцової. Коли 1985-го московські лікарі були готові, Ольга не роздумуючи приїхала в столицю з Луганська. Після першого обстеження їй сказали «ні», — з таким діагнозом жодній жінці не вдавалося стати матір’ю, і таких не брали. Чиста випадковість, що Ольга і керівник лабораторії Борис Леонов народилися в одному селі в Україні. Учений розцінив це як знак і вирішив ризикнути. «У результаті екстракорпорального запліднення (ЕКЗ) Ольга повернулася в Луганськ із дитиною під серцем», — писала газета того часу.

1991 р. у Харкові з’явилася на світ моя дорога «внучка» Катя. Сказати, що я їй медичний батько або другий батько — це персоніфіковано. Я Катрусі — дідусь, і це — святе. Серед перших її слів було «діда Дахно», і досі я їй дід. Невдовзі стану «пра»...». 

Про повагу і придатність

Про «повагу до людини» часто можна почути від противників in vitro, насамперед Церкви. Наприклад, неповагу до людини демонструє процедура кріоконсервації в рідкому азоті ембріона. Для наочності пропонується уявити заморожену до —196 ЉС дитину. Учені відповідають, що до імплантації в матку ембріон не є біологічним індивідом, а отже — людиною. Ще у 1984 р. Комісія баронеси Мері Вернок (Warnock) з Великобританії, яка брала активну участь у розробці чинних і сьогодні у сфері репродуктології законів, зробила висновок, що етично проводити маніпуляції з клітинами та ембріонами до 14-го дня від початку запліднення. Дослідження, проведені торік у Каліфорнії, підтвердили: немає різниці у здоров’ї дітей, народжених із заморожених ембріонів і тих, які народилися шляхом in vitro з ембріонів, котрих не заморожували.

Техніка заморожування використовується у ДРТ, бо тільки так можна зупинити розвиток ембріона і зберегти його придатним для використання в потрібний час. А ще для того, аби не повторювати всю трудомістку й недешеву терапію від початку, адже більшості пар потрібно кілька спроб до отримання результату «вагітність». 

Хоча заморожування ембріона — це не те саме що людини, на вразливих, так би мовити, діє. «Не поєднується з людською гідністю» й те, що зачаття відбувається «у склі». Втім, не поєднуються з нею багато медичних процедур. І природні, фізіологічні — також, наприклад пологи. Але не думаєш про гідність, коли йдеться про здоров’я. І жінка погоджується на процедури, бо народження дитини того варте. 

«In vitro — це така сама, як і інші, медична маніпуляція, виконана з лікувальною метою, — каже Федір Дахно. —— Нас обвинувачують у тому, що ми добиваємося вагітності за будь-яку ціну, ціною загибелі великої кількості ембріонів. Але й in vitro, й in vivo одні спермії виявляються «живучими». Іншим дефекти розвитку, а можливо — анатомічні або фізіологічні, не дозволяють закріпитися в матці, і вони гинуть. І in vitro, і in vivo не більше 50% запліднень закінчуються народженням дитини. Чому — це вирішує природа.

Весь наш процес підготовки до запліднення — зачаття, вибір методики отримання яйцеклітини, культивування її впродовж 5—6 днів (у природних умовах імплантація в матці відбувається між 5 і 6-м днями) — морфологічно точно повторюють природний. А потім ми поміщуємо зародок у законне, Богом визначене місце — матку, і він розвивається за законним, передбаченим Господом, сценарієм. 

Чого немає у слові «ні» 

— Репродуктологів обвинувачують у тому, що вони «намагаються наслідувати Бога», мається на увазі його роль у створенні людини...

— Можливо, і Бог практикував репродуктивні технології. Тоді Біблія — перша книга про репродукцію. Є кілька версій створення світу. «І сотворив Бог людину на подобу Свою...», — репродуктивний метод без ооцитів і без сперміїв. «І сотворив ... людину з праху земного...», — репродукція з підручних матеріалів. «І... взяв одне з ребер його, і закрив те місце плоттю», — клонування людини під наркозом із соматичної клітини... 

А якщо серйозно, говорити «ні» репродукції — означає не розуміти сучасних потреб і можливостей репродуктивних технологій. Раніше ми на жінці за 35 років, вибачте, ставили хрест, вважали, що її репродуктивний вік закінчений. А якщо їй «стукнуло» 40 — питання взагалі знімалося з обговорення. Сьогодні в Україні готуються пропозиції про продовження репродуктивного віку за 49 років. У противників ДРТ немає заявленої ними «любові до людини», тому що суть християнства — «Бог є Любов». А репродуктивні технології допомагають людині. І Україна в цій галузі посідає одне з ключових місць у світі. Ми не відправляємо українців для лікування безплідності за кордон, а ось із-за кордону до нас приїздять із багатьох країн. 

Не селекція людини, а медична допомога

— У клініках ДРТ використовується і матеріал донорів, а донора вибирає пара. Можна «замовити» колір очей, волосся, шкіри, зріст і навіть інтелект своєї майбутньої дитини. Чи виправдано говорити про селекцію? 

— Це справді серйозна етична проблема. Тому методики ДРТ застосовуються тільки для лікування безплідності, і тільки за медичними показаннями. Ми відмовляємо парам, які у змозі народити самі, а хочуть використати in vitro, що називається, для «виведення породи». Ще більш дискусійне питання, на мою думку, — батьківство. І це насамперед потребує законодавчого врегулювання. Треба реабілітувати слово «сім’я», добровільний союз гетеросексуальної пари (чоловіка і жінки), спрямований на ведення спільного господарства і виховання дітей. Я відмовляю лесбіянкам та гомосексуалістам. Це не сім’я і не шлюб — господарюючі суб’єкти, і регулюватися, відповідно, їхні відносини мають законодавством із підприємницької діяльності. Це моя особиста думка, а вона може не збігатися з думкою президента Сполучених Штатів. 

— ДРТ викликають упередження, будять контроверсії, а також плодять міфи, буцім діти, народжені з допомогою методики in vitro, набагато випереджають своїх однолітків у розвитку.

— Це правда психологічна, емоційна. Підстав говорити про виведення вундеркіндів немає. Морфологічних або генетичних передумов для того, щоб ці діти були розумнішими, не існує. Лікар, котрий вивчає ембріони, не може знати, з якого з них розвинеться вагітність і як виглядатиме дитина, дівчинка це буде чи хлопчик. Однак діти, народжені з використанням допоміжних репродуктивних технологій, можуть бути (і так часто трапляється) здоровішими й розвиненішими, бо зачаті в любові, вагітність була абсолютно бажаною і контролювалася лікарями. Нам навіть докоряють, що наші діти «залюблені».

…Першу клініку ДРТ у Києві «Лабораторія Дахно» було створено 1992 року. Сьогодні тільки в столиці 10 клінік ДРТ. В Україні в цілому — 33 (6 бюджетних і 27 приватних). Щорічно в Україні з допомогою ДРТ з’являються на світ близько 200 тис. дітей. І це не межа. З одного боку, в нашій країні збільшується кількість людей, котрі мають проблему безплідності. Втім, як і в усьому світі. Згідно зі світовою статистикою, тепер це кожна п’ята пара. А через 10 років, можливо, таку проблему матиме кожна третя. З іншого боку — дедалі успішнішими у своїй діяльності стають клініки ДРТ, як наслідок — і більш амбіційними. «Сьогодні ми вперше зрозуміли, що людина може вплинути на безплідність рішучим чином. І що будь-які генетичні хвороби та аномалії тоді стануть просто частиною медицини», — сказав Роберт Едвардс на отриманні у 2010 р. Нобелівської премії, присудженої йому та Патрику Стептоу за розробку методики in vitro.

Лілія Соколова, http://gazeta.dt.ua.