Чи своє життя ми проживаємо?

Та не все так просто — як відомо, багаті теж плачуть. І, може, навіть невтішніше за бідних, бо ті ще можуть «виправдати» безгрішшям безрадісне життя, а ці вже на власному досвіді переконалися, що гроші самі по собі не приносять щастя, а лише ненадовго заспокоюють нерви. А відчуття того, що нібито й досяг усього, чого хотів, але це чомусь не тішить, — не покидає. Питання в тому, чи хотів цього саме ти? Ось чому я перефразувала б вислів героїні Муравйової, який, до речі, не зробив щасливою і її саму, на «навчіть мене жити, а матеріально я допоможу собі сам». 

Чи можна взагалі навчитися мистецтва жити? Але не в значенні «гарно жити не заборониш». Йтиметься про те, як перестати робити те, що потрібне комусь, престижне десь, і, нарешті, почути себе. Здавалося б, що означає вміти жити, адже ми вже й так живемо? Тим більше нас не запитували, чи хочемо ми народитися, — як там у Висоцького: «час зачатья я помню неточно»? Без спеціальних знань неможливо стати музикантом, художником, математиком. Чому ж вважається, що стати щасливою людиною можна якось інстинктивно? 

Кілька років тому моя клієнтка, яка нещодавно закінчила будувати заміський будинок і хотіла прикрасити його картинами, принесла мені каталоги модних художників і радилася, чиї саме роботи їй купити. «А вам що подобається?» — запитала я. «Та мені нічого не подобається, — зніяковіла жінка. — Я б узагалі нічого не вішала на стіни, але подруга-мистецтвознавець сказала, що без картин буде порожньо». У результаті вона купила нецікавих їй картин на кілька десятків тисяч доларів. Підозрюю, що художники потішилися. Та тільки от чи тішиться вона сама? «Мені приємно, коли приємно іншим», — відповіла на це клієнтка. 

Здається, приклад несуттєвий, але він дуже яскраво характеризує типову для людей, що живуть не своє життя, філософію буття: «Я такий, яким ви хочете мене бачити». Причому це була розумна, успішна й, як ви розумієте, багата жінка, самооцінка якої, на мій погляд, уже давно не потребувала підкріплення ззовні. Та щоб позбутися нав’язливої потреби у схваленні сторонніх людей, що неабияк заважала їй жити, знадобилося спочатку її усвідомити, а потім довго й уперто працювати над собою. Адже така життєва настанова — бути хорошою дівчинкою — глибоко сягає корінням у дитинство. 

Ми знаємо з біології, що тварини як частина природи живуть у цілковитій гармонії з нею, виконуючи біологічну програму. Щастя ж і трагедія людини, що вона, залишаючись частиною природи, усвідомлює себе як окрему, самостійну істоту. «Навіть якщо людина задовольнить голод, спрагу, сексуальні потреби, — пише Еріх Фромм у своїй праці «Людина для самої себе», — це ще не означає, що «вона сама» буде задоволена. Адже на відміну від тварин життєво важливі проблеми для неї на цьому не закінчуються, а тільки починаються… Людина повинна взяти на себе відповідальність за саму себе і… власними зусиллями надати змісту своєму життю».

От і намагаються спочатку батьки, а потім і вихователі-вчителі як представники певного соціуму передати дітям набір установок, що, як їм здається, допоможуть новому поколінню знайти сенс життя. Однак сприяють ці настанови не так розкриттю особистісного потенціалу, як тому, щоб зробити з дітей «зручних» членів цього самого суспільства. І винити в цьому дорослих безглуздо, адже їх свого часу теж так виховали.

Так, безперечно, позитивною рисою дитини в нас вважається «слухняність». Звернення до совісті та експлуатація почуття вини — взагалі наріжний камінь радянського й пострадянського виховання, адже це найефективніший спосіб придушити волю. А зробити це доволі легко, регулярно навіюючи дитині, яка проявляє свою спонтанність, що «вона погано поводиться». Далі їй пропонують «виправитися» і спокутувати провину. А оскільки маленька дитина, як усі живі істоти, прагне уникнути покарання й дістати похвалу, а батьки на тому етапі для неї — найбільший авторитет, вона робитиме все, щоб «спокутувати». 

Так до п’яти-шести років діти засвоюють: щось, чого хочуть вони, — соромно й погано, а добре те, що каже мама. І якщо бути таким, як подобається мамі, вона не сваритиме. Як тут не згадати анекдот про те, як  надто турботлива матуся кликала сина з вулиці додому. «Я що, змерз?» — запитує він. «Ні, — відповідає вона, — ти їсти хочеш».

Так, щоб бути «хорошими», якими нас хочуть бачити, ми звикаємо гамувати свої бажання, і потім нам дуже часто важко зрозуміти, чого справді хочемо ми самі, а чого треба хотіти, бо це схвалюється суспільством. Цей процес називається соціалізацією. Але можна справедливо назвати його також поразкою маленької особистості в боротьбі за свободу бути собою. І саме в процесі такого виховання-маніпуляції закладається зневага до своїх потреб як до неістотної дрібниці, а Я-концепція перетворюється на Ти-концепцію: стань таким, як я хочу. 

Не всіх, на щастя, вдається упокорити. Комусь щастить із батьками, які не намагаються здаватися «зразковими», а просто люблять, як уміють, своїх дітей, роблять помилки, а потім визнають їх. Хтось сам виявляється «буйним», резистентним до будь-якого виховання, справжньою карою для вчителів. Але зазвичай саме вони, колишні трієчники й шалапути, всупереч усьому, що сталося в житті, потім кличуть «старанних» однокласниць з вікон «мерседесів», улаштовують на роботу однокласників і оплачують лікування класному керівникові. 

Гірше «слухняним» — з них виростають жертовні дружини й невротичні мами; розчаровані банкіри, які так і не стали музикантами (акторами, моряками); «благополучні» батьки сімейств, котрі живуть з нелюбою дружиною, яку вподобала мама, і паралельно протягом двадцяти років — таємно — з коханою недружиною; багаті бідняки, що шукають пригод, чиє життя повне безрадісних утіх. Чи треба казати, що саме вони проживають не своє життя, живуть, так би мовити, не приходячи до пам’яті? І найбільше бояться опритомніти й усвідомити весь жах свого становища. 

Перелічу лише кілька ознак, що найчастіше зустрічаються під час консультацій, за якими можна визначити, що ви живете не так, як хочеться саме вам. 

1. Вам нестерпно залишатися наодинці з собою — починається незрозуміла тривога, ви, замість самотності, віддаєте перевагу навіть найпримітивнішому, а іноді й неприємному товариству. 

2. Навіть коли ви стомилися й потребуєте рятівного байдикування, ви заповнюєте час будь-якими, нехай непотрібними й безглуздими заняттями, аби тільки не залишитися наодинці із собою й не побачити в собі, такому знайомому, — чужу, незнайому людину. 

3. Ви намагаєтеся бути успішними, причому одночасно в різних сферах діяльності, наприклад бути хорошою матір’ю, господинею, процвітати на роботі, мати чудовий вигляд, розумітися на книжкових новинках, стежити за модою. Адже ви ніколи не знаєте, яка з ваших чеснот може бути затребувана в цей момент, і про всяк випадок тримаєте оборону на всіх фронтах, а для вас так важливо дістати підтвердження вашої цінності від інших.

4. Ви знесилюєтеся, вас це стомлює, але ви весь час намагаєтеся бути комусь потрібними, корисними, комусь сподобатися й заслужити чиюсь похвалу, бо в глибині душі вважаєте, що вас самих по собі, у відриві від ваших учинків і «досягнень», просто нема за що любити. Це ви постійно когось підтримуєте, підбадьорюєте, рятуєте, витягаєте з важких ситуацій, сподіваючись у такий спосіб заслужити собі якщо не любов, то бодай схвалення. Адже якщо людина сама не задоволена власним життям, вона сподівається знайти йому належну оцінку в очах оточення.

5. Ви панічно боїтеся старіти, намагаєтеся «забути», скільки вам років. А усвідомлення того, що ви колись помрете, й поготів вселяє в вас жах. Лякає не так втрата зовнішньої привабливості й фізичних сил, як думка, що доведеться вмерти, так і не проживши справжнього, особисто вашого життя. Енергія непрожитого життя не дає спокою. Але хоч як би ви водили себе за носа, у глибині душі ви розумієте, що все ще живете на чернетку, що, розмінявши не один десяток років, наче й не жили зовсім.

Як же виправити становище? Для початку, якщо викладене вище — про вас, визнати це. Далі постарайтеся хоч на короткий час — приміром на годину, на день — залишатися наодинці із собою, але без зовнішніх подразників — музики, телевізора. Це потрібно, щоб прислухатися до самого себе. Є думка, що людина знає відповіді на багато питань, але просто не вміє слухати себе. Можливо, в такі хвилини ви по-іншому поглянете на своє життя і зрозумієте, що б ви хотіли в ньому змінити. 

Але будьте уважні — важливо те, чого хочете саме ви, а не те, що потрібно чоловікові, дітям, і що скаже подруга. Станьте нарешті егоїстами! Поставте свої бажання, потреби на перше місце, а не після бажань ваших близьких. Намагайтеся щодня, ну хоча б щотижня, робити щось приємне для себе — сходіть у кіно, кав’ярню, приготуйте якусь складну страву — але особисто для себе, купіть собі квіти, з’їздіть в інше місто до друзів. Вам може видатися, що такими дрібничками можна знехтувати, й ви насправді нічого з переліченого не хочете. Але, повірте, ви просто розучилися чогось хотіти для себе. І ця «вправа» потрібна, щоб навчитися розпізнавати свої бажання й знову привчити себе до цього давно забутого задоволення.

У всьому, хоч би що ви робили, запитуйте себе, а чи справді ви цього хочете, а чи потрібно це вам. Облиште відчувати провину за те, що ви не телефонуєте приятельці, не їдете на інший кінець міста втішати когось, якщо вам цього не хочеться, — ви маєте на це право. 

Будьте готові до того, що ваші близькі можуть сприйняти такі зміни у вас без особливого захвату, але якщо ви їм справді дорогі, вони вас зрозуміють. Може звузитися коло друзів, але ж їх і не буває багато, зате залишаться справжні, а інших і не треба.

Відповідно до того, як змінюватиметься ваше ставлення до життя, може змінитися й саме життя. Зате це буде саме ваше життя, і одного разу ви прокинетеся з відчуттям безпричинного щастя, незалежно від погоди, кількості грошей, чийогось ставлення до вас. Адже ваше життя тепер буде особисто вашим, а не списком добрих справ чи зароблених у когось балів.

А як бонус ви відчуєте, що стали спокійно ставитися до свого віку й перестали боятися старості. Адже вам більше не треба намагатися встигнути пожити для себе — ви вже й так живете. 

Олена Савінова, «Дзеркало тижня»